Г. М. Шкляр
Бердичівські мотиви в творчості Михайла Полюги
Бердичів... Маленьке місто на Житомирщині, що відоме - і це не перебільшення - не тільки в Європі, а й в Америці, Азії, Австралії, може, й в Африці.
О, Бердичеве!.. Ти дав світові сотні непересічних особистостей, тисячі й тисячі непримітних трударів, натовпи добрих диваків. Хитромудре устаткування для промислових гигантів, добротні хромові шкіри, шедеври кулінарного містецтва і багато-багато іншого розсилав і розсилаєш ти в усі усюди, а крім того, впродовж усього свого існування імпортував іскрометні дотепи та веселі анекдоти, яким часто-густо заздрили Одеса і Габров.
Багато чого бачили: твоя старовинна фортеця (в старовину - костьол босих кармелитів), костьол св. Варвари, православні церкви та синагоги. Вся історія України пройшла бруківками твоїх кривулястих вуличок, на яких і досі стоять оселі, зведені ще до комісарів, вуличок із особливим, неповторним ароматом,
Цим ароматом пронизані твори багатьох майстрів мистецтва, яким пощастило народитись, жити або хоч раз побувати в Бердичеві, Михайлу Полюзі поталанило і народитись, і жити, і сформуватись як письменнику саме тут. Навчання в Харківському юридичному інституті, а затим і в літературному інституті ім. М. Горького тільки загострили відчуття важливості рідного міста і в житті, і в творчості.
Своєрідною літінститугською дипломною роботою став томик лірики у двох книгах “Свет мой печальний”, з якою Михайла Полюгу прийнято до Спілки російських письменників. Звісно ж, тут є поезії, присвячені Бердичеву, Ось одна з них.
Хочу вас уведомить: осенью поздней,
лишь только на город опустится вечер
и станет дождя серебристые гвозди
вколачивать в крыши, витрины и плечи,
- прощусь и пойду по безлюдным бульварам,
как будто навеки простился и сгинул.
Мне город покажется мудрым и старым,
подставившим небу промокшую спину...
Зацитований уривок з вірша, заголовок якого - “Бердичів”. В образах та інтонаціях вірша відчувається ніжна і трішки іронічна залюбленість в рідне місто, в людей, що жили тут і пішли “без возврата”. Зв'язок минулого з прийдешнім, відчуття стриманої ностальгії, плинності буття в поєднанні з прийомом одушевлення міста, надання йому рис, притаманних людині, і навіть своєрідне злиття ліричного героя і міста надають віршу неповторної інтонації, забарвленої ніжністю і любов'ю. Тяжіння до філософського погляду на речі, небуденність буденного, зір, повернутий із зовнішнього, поверхового, суєтного у всесвіт людського “я” притамане більшості поезій Михайла Полюги, таких як; “Мне кажется: когда-то жил...”. “Забытое кладбище”, “В заброшенном доме” та інших.
Однак, якщо в поезії відчувається більше тяжіння до узагалень, то проза Михайла Полюги містить більше конкретики: завуальовані в тканині вірша бердичівські мотиви стають наявними в другій книзі Михайла Полюги “Я пришел в Вавилон...”.
Книгу складено з 12 оповідань, на перший погляд, поєднаних між собою тільки тим, що вони зібрані під однією обкладинкою (до речі, вдало виконаною ще одним бердичівлянином-художником Миколою Яцюком). І тільки уважно прочитавши її до кінця, зрозумієш приховану архітектоніку збірки, навіть певною мірою відчуєш за різними долями і ситуаціями єдиний сюжет, що тримається на трьох китах, ім'я яким: Доля, Любов, Буття. І ще: “час і місце” книги - невеличке місто, назва якому - Бердичів. Особлива аура рідного міста, що була в поезіях легкою, як дихання, в оповіданнях набуває властивостей матеріальних: це вже смак, колір, запах; це вже той споконвічний, давно не існуючий, але такий наявний, як сама історія, Вавілон, багатолюдний, строкатий, гомінкий...
Перший провідник, образно кажучи, ключ до розуміння цього твердження дає дуже ємка, точно сформульована анотація, частину якої не можна не зацитувати.
“Беспощаден кто-то к человеку!” - написал И. А. Бунин, разумея судьбу, предначертанную каждому свыше.
“Беспощаден кто-то к человеку!” - прочитывается почти в каждом рассказе предлагаемой на суд читателя книги, но беспощаден иначе, не волей судьбы, но волей человеческого “я”. Того внутреннего тайного мира, который вслед за судьбой, ведет нас по жизни, заставляет поступать именно так, а не иначе, подталкивает к действию случай, который порой обретает черты закономерности. Что такое человек, почему он несчастен, нелюбим, почему он любим не так, как ему хотелось бы, почему жизнь нередко ближе для него к тоске, чем к радости? Почему в разумном логичном мире он зачастую неразумен и алогичен? Что есть для него любовь, одиночество, измена, жизнь, смерть? Практически каждый из живущих пытался ответить на зти вопросы, практически каждый потерпел неудачу. Но ведь и жизнь ценна именно попытками разгадки сущего: за что беспощаден кто-то к человеку?”
І справді: буденна сім'я, буденні клопоти, буденне, сіре своєю одноманітністю життя героїв оповідання “Я пришел в Вавилон...”, з якого починається книга і яке дало назву всій збірці, - буденне, бо позбавлене Любові. З першого дня подружнього житття стосунки між молодими опошлені досконалим знанням дошлюбних плотських утіх, відсутністю цнотливості, перевагою матеріального над духовним. Герої не чекали одне на одного, зберігаючи вірність майбутній Любові; весь свій невеликий духовний потенціал вони витратили ще до тієї зустрічі, яка буває єдиною в житті. Внаслідок цього героїня на ім'я Ольга довго не могла народити через якісь давні аборти, і, як не дивно, героя це влаштовує, не викликає у нього зайвих запитань. Не освітлене духовністю життя “прикрашається” вечірками, головна розвага на яких - ходіння по лезу між пристойністю і брудом. І тільки подружня зрада нарешті виводить героїв з того духовного колапсу, в якому вони жили, І - вперше болить серце, і - вперше приходить світлий смуток, і - вперше щось схоже на почуття примушує героя вимовляти, ніби прадавню молитву, слова з листа, написаного у Вавілоні за 2 тисячі років до н. е.: “Я пришел в Вавилон, но так и не смог отыскать тебя. Мне стало так грустно..,”.
В цьому оповіданні ще немає картин Бердичева, але задушливе повітря провінційного містечка, де живуть тисячі подібних сімей, вже формує настрій всієї книги. І перший ковток справжнього, свіжого повітря Любові - також саме на його сторінках.
Мабуть, найбільш “бердичівським” є друге оповідання збірки з символічною назвою “Акваріум”. Послідовно і непоспіхом розгортається перед читачем історія родини Яші Агронського, чоловіка спритного в комерційних справах, але безпорадного у справах сімейних. На сторінках оповідання автор ретельно, детально виписує побут цієї єврейської сім'ї, в якій незважаючі на достаток і видиме благополуччя, немає головного: простого людського щастя; життя її - ніби в замкненому просторі акваріума, з якого хочеться вирватися на волю. Та не можна: скляні стіни акваріума, усталені рамки законів і звичаїв існування у провінційному міщанському місті не пускають.
На сторінках “Акваріума” читач вперше бачить Бердичів, живе в ньому, дихає його повітрям, мокне під його нудними дощиками, свариться, грає весілля, розлучається, любить і ненавидить, готує єврейські національні страви. Навіть забуваючись, говорить з колоритним неповторним акцентом. І врешті-решт розумієш: головним героєм оповідання є сам Бердичів, новий і прадавній. Новозбудований і незмінний, він отримав у спадщину те віковічне і своєрідне, що підмітив ще за часів 0. Пушкіна відомий письменник 0. Вельтман, вигукнвши зі сторінок свого роману: “... а головне - в Бердичів!”
Ось характерна цитата з оповідання “Акваріум”, в якій - і любов до міста нового, і ностальгічні роздуми про місто, яке було і якого вже ніколи не буде: “Ах, бульвары! Когда-то я был поинтересней и помоложе (спросите хотя бы... у кого хотите спросите, какой я был!), там, на бульварах, собирался по вечерам весь город, все без исключения - не пялились остолопом в телевизор (тогда мало у кого был телевизор), а чинно так прогуливались, как говоривала одна моя знакомая, ныне покойная, “совершали вечерний моцион”. “Каштаны были тоже молодые (весь город разбивал бульвары после войны; немцы, знаєте, повырубили деревья, всего боялись, каждой тени или куста), и как они цвели, какое благоухание источали, какой имели крупный сахарный цвет! Возле прокуратуры, где работал товарищ Мейман, во дворе костела св. Варвары (там устроили спортивную школу, но еще не успели разломать чудесний орган, и балкон, и двери под балконом еще сохранились, тяжелые, темного дуба, скованими завесами и массивными ручками из красной меди)„. о чем ато я?.. да, во дворе костела играли в волейбол, возле каменного грота, который затем загадили, превратили в уборную и, как зто принято только у нас, тихонько развалили, рыдал от счастья духовой оркестг (помните зто: “Манит тень акаций прогуляться...” или: “В саду опустелом...”), работали буфеты. Но лучшее в городе пиво было все-таки напротив, у Иваницкого, того, который без одной ноги (вы должны помнить: зимой он доливал в пиво теплую воду из чайника, и в его крохотной стылой пивной стоял пар и мокрыми были стёкла окон). А Изя? Зто же была знаменитая личность, какой газированой водой он торговал! В те годы его будочка “Соки. Воды” из крашенной синим и зеленым фанеры стояла на месте, где теперь разбиты клумбы зтого партийно-беспартийного здания (когда-то там размещалась еврейская больница, потом под белыми колоннами обучались ставить клистиры будущие медицинские сестры, и вот теперь торчит стандартная железобетонная коробка с флагом, перед ней - гранитно-красный Ленин, а рядом то, что было до революции богадельней, - как вам это сочетание власти и нищеты?..)”.
Той, хто жив в цьому місті в 50-80-і роки, згадає не тільки частково знищені за партійною вказівкою бульвари, не тільки костьол св. Варвари, де вінчався з Евеліною Ганською славетний Бальзак, не тільки єврейську лікарню, в якій в ті роки було розташоване медичне училище, не тільки хоральну синагогу (тепер рукавична фабрика), казначейство (кінотеатр ім. фрунзе) та багато інших будівель і споруд, - він впізнає багатьох бердичівлян, прототипи яких ожили на сторінках “Акваріума”.
Ще одне оповідання, в якому бердичівські мотиви наявні - “Сережка з рубіном”. Нащадок славетного роду Оленевих, одного з родів, шо були знищені, зганьблені, принижені жорстокими подіями початку XX століття, людина, через згадані обставини слабка і оміщанена, веде тихе, непомітне життя поряд з галасливою, нерозумною, пустою міщанкою-дружиною. Однак, десь у глибині душі герой живе іншим, внутрішнім життям, в якому головне - ностальгічні роздуми про минуле. Все, що є у Оленева і що справді дороге для нього, - речі, які дістались йому в спадщину:
старовинний альбом з фотографіями, сережка з рубіном, дрібні речі побуту, І ще - роздуми про місто, в якому живе, Ось повертається він додому з дружиною, роздратованою, напідпитку, яка втягує його в сварку тільки заради того, щоб посваритися. Щоб не чути і не бачити її, він занурюється у роздуми - і про сенс життя, і зв'язок минулого з прийдешнім, і про плинність буття, і відбиток минулого на сучасних бердичівських вулицях. “Миновали дом пионеров, который назывался теперь Домом творческой молодежи, и Оленев, проходя мимо внушительного лепного фасада с массивной дверью и высокими темними окнами, по обыкновению сказал себе: “Городская управа”. И тут же ассоциативно подумал о доме напротив: “Вот ведь почтамт, а при Николае было здание Красного Креста”. Он любил тот город таким, каким не мог знать и помнить, но некое ностальгическое чувство, как он считал, основополагающее в его личности, наделяло его странным знанием и сердечной смутой, как если бы он жил когда-то иной жизнью, бродил теми же и, вместе с тем, иными улицами, дышал иным, прежним воздухом, сладким и головокружительным, каким бывает воздух любви и детства, - с тростью, в шубе до пят, в желтых, кожаных башмаках, с бородой в пол-лица, бродил спокойный, неторопливый, уверенный в себе и в своем предназначении на свете. Все новое, все теперешнєє пугало и раздражало в нем зто ностальгическое чувство: вырубленный бульвар, уродливые фасады стандартных, точно спичечние коробки, домов, дергающиеся молодые лица, как он считал, дебильного вида, если вспомнить при зтом, что всякое поколение имеет свое лицо”.
Процитуємо ще декілька рядків з оповідання: “Вздохнув и шевеля в такт мыслям губами, он еще раз сказал себе: “Управа!.,” - огдядываясь и припоминая, что, судя по фотографиям из альбома, изготовленного в тринадцатом году к 300-летию дома Романовых, во дворе управы был некогда установлен памятник Александру II и что вот уже шестьдесят лет, как на постамент, сотря прежнюю надпись, взгромоздили бюст красного полководца Фрунзе и всё зто кощунственное сооружение переместили к кинотеатру, где в империю считали червонцы с бородатим курносым профилем, а во Времена Союза навязывали искусство победившего социализма”. І ще: “Иногда среди фотографий попадались открытки с видами города: фасадами зданий, конкой, очертаниями дирижабля “Гриф” за близким силуэтом водонапорной башни, Вкушал ли солянку Оленев-старший в ресторане гостиницы “Континенталь”, принадлежавшей г-же Подлубной, укрывался ли от дождя в аптеке Даманского, посещал ли по делам благотворительности городскую управу? Может бьггь, в зтой толпе во время крестного хода, мелькнуло дородным профилем его неведомое лицо? Ни одной фотографии наверняка, никого из близких, кто был би Оленевым раскрыт или узнан!” Хто цікавився історією Бердичева хоча б по фотографіях впізнає і дирижабль “Гриф”, що реально існував, і конку, і аптеку, і готель “Континенталь”, і багато інших будівель і споруд, які або збереглися і існують поруч з нами, або пішли в небуття навіки. Мабуть, таке ностальгічне відчуття міста є особистою рисою і самого автора. Який із завидною послідовністю повертається до цієї теми в оповіданнях збірки.
Ще в декількох оповіданнях обізнаний читач впізнає Бердичів, В оповіданні “Бузовий кущ” це шпиталь для інвалідів війни, а воповіданні “Дві п'єси на одну тему” - краєвид міста з вікна електропоїзда, виписаний наступним коротким реченням: “За давно не мытым стеклом знакомо поплыли кладбище, казармы воинской части, железнодорожный переезд бесшумно фукающими автомобилями, шиферные крыши пргорода, дальний купол костела в строительных лесах, дымящийся конус городской свалки”. Скупа, навіть аскетична замальовка, чи не так? Але я пригадую одну книгу, яку прочитав ще в дитинстві. Згадка про неї не залишає мене навіть у роки зрілі І більш мудрі: маленький хлопчик через все життя проніс згадку про випадковий краєвид з вікна поїзда. Цей краєвид припав до душі, мабуть, через те, що трапився “в певний час і в необхідному місті”. Здається, з Бердичевом в автора трапилась така саме історія...
За браком місця не варто, мабуть, згадувати оповідання “Дружина Цезаря”, “Один день з родичами” та інші. Непересічному читачеві окремі деталі, назви, посилання дадуть змогу пересвідчитися, де саме відбуваються події: на Заріччі, за напіврозваленим монастирем, по провулку Піонерському - в місті на прадавнє і гучне ім'я “Бердичів”.
І закінчуючи про збірку Михайла Полюги, необхідно повернутись до вже сказаного: практично в кожному оповіданні героїв або відрізняє жага Любові, або гнітить і переслідує відсутність цього великого почуття, а значить - відсутність сенсу життя як такого, Від нелюбові і байдужості, ніби від темряви до світла. З оповідання до оповідання веде нас автор. Тут і падіння, і тимчасові злети. Тут жага зрозуміти те, на що немає відповіді. Тут задушність і нікчемність міщанського буття. І здається - немає з цього замкненого кола виходу: в заключному оповіданні - знову туга за справжнім життям у героя на прізвище Луговий, знову гнітюче відчуття нелюбові. Однак щось залишає читачеві разом з Луговим надію на майбутнє, щось, як і на початку книги в оповіданні “Я прийшов в Вавілон...”, справжнє, що відрізняє людину від братів наших менших, щось назване передпюбов'ю, - почуттям, від якого до Любові лише крок: “И тогда, торопясь на свет, он вдруг подумал, что зта сволочь Ксения -единственный близкий ему человек в жизни,..”. И он “так горько и порывисто вздохнул, как вздыхают до беспамятства нарыдавшись, и по-собачьи ткнулся лицом куда-то жене подмышку...”.
Варто відзначити, що проза Михайла Полюги читається легко, вона пластична, має свій ритм, музичність, Вона нагадує твори І. Буніна, В, Набокова, взагалі кращі зразки російської класики, але не є епігонською. Це дуже грамотна проза, насичена свіжими образними порівняннями, точними епітетами, різноманітними інтонаціями, вкраплена в неї, де треба, лексика сучасного Бердичева, молодіжний сленг, містечкові мовні звороти, вміє автор вести і мовні партії персонажів, що дуже і дуже нелегко, особливо вдаються йому монологи та діалоги з, так би мовити, бердичівським акцентом - тут він нарівні з відомим письменником-одеситом І. Бабелем.
Гадається, М. Полюга продовжить працювати в цьому напрямку, Адже багато написано про життя у мегаполісах, умовно названої сільської прози взагалі незліченно, а от, так би мовити, містечкової, де дія розгортається в селищах, таких як Ружин, чи невеликих містах, як, приміром, Новоград-Волинський чи Бердичів - на пальцях перерахувати можна. Між тим тут мешкає значна частина населення, яке має свої, відмінні від великих міст і малих сіл проблеми, ця цілина, образно кажучи, ще не орана. На ній є де розгулятися письменницькій думці, уяві. Є де розмахнутися перу. А скільки відкриттів чекає тут на письменника і читача!
даёт жизни кадр
