Бердичев Ленд - сайт свободного общения. Новости, доска объявлений, знакомства, каталог предприятий, работа, чат, форум, фотогаллерея.

М. Ю. Костриця

Ім'я письменника В. С. Гроссмана для широкого загалу стало відомим у 1988 році після публікації в журналі “Октябрь” (№№ 1-4) роману “Жизнь и судьба”. Літературознавці, критики, друзі, сучасники і близьке оточення письменника зробили все можливе, щоб чесне ім'я В. С. Гроссмана повернути народові. Побіжно зупиняючись на основних віхах біографії, розглянемо більш детально роль “малої батьківщини” у становленні творчої і життєвої долі визначного письменника сучасності,

“Містечко сподобалося Сергійові. Серед просторої міської площі стояв великий православний собор; окрасою головної вулиці був костьол, злагоджений, білий, обсаджений стрункими тополями [...]. Казарма знаходилася за “греблею” - так називали місцеві жителі околицю міста, яка розташувалася на лівому березі заболоченої річки [...]. У місті був середньовічний кляштор босих кармелітів, який своїми товстими стінами й вузькими віконницями більше нагадував фортецю, ніж божий храм...

У містечку був величезний шкіряний завод, дев'ять маленьких установ по обробці шкір [...]. У місті був розташований театр, у ньому давали гастролі київські й одеські актори [...]. Великим успіхом у публіки користувалися “Аїда”, “Кармен” [...] тут були два кінематографи, де з великим успіхом йшла картина “Анна Кареніна”, у провулку, поблизу площі, стояла розкішна єврейська синагога ...” [1].

Так через багато років у романі “Степан Кольчугін” згадував місто свого дитинства Василь Семенович Гроссман. Свої витоки письменник не забував до кінця життя.

В. С. Гроссман народився 12 грудня 1905 року в родині бердичівських інтелігентів. Батько Семен Осипович був інженером-хіміком, мати - Катерина Савеліївна викладала французьку мову. До кінця життя Василь Семенович читав французьких авторів в оригіналі, декламував напам'ять Мюссе, Мопассана, Доде.

У 1914 році батьки відправили хлопчика до Київського реального училища, де він навчався до 1919 р., а закінчив навчання в рідному Бердичеві, в єдиній трудовій школі. Родина Гроссманів не мала великих достатків, тому Василь підпрацьовував репетиторством і навіть дроворубом. У 1921 р. юнак поступив у Київський інститут народної освіти, звідки через два роки, очевидно, під впливом батькової професії, перевівся на хімічне відділення фізико-математичного факультету Першого Московського університету.

З 1929 р. В. С. Гроссман після закінчення вузу за призначенням іде на Донбас, де спочатку працює хіміком-аналітиком на шахті “Смолянка-II” (В. Гроссман з гордістю згадував, що це найглибша і найжаркіша шат в країні), згодом - у Донецькому обласному інституті патології і гігієни праці і асистентом кафедри неорганічної хімії в медичному інституті [2]. Ще працюючи на шахті, Василь Семенович робить перші проби пера. Він пише повість “Глюкауф”, в якій описує важку працю донбасівських шахтарів, повну небезпеки при незадовільній охороні праці. Про рукопис схвально відізвався М. Горький, і після доопрацювання повість була рекомендована до друку в альманасі “Год XVII”. (Побачила світ повість у 1935 році). У 1932 році за станом здоров'я Василь Семенович змушений залишити Донбас, і все його подальше життя пов'язане з Москвою. Тут він працює на олівцевій фабриці імені Сакко і Ванцеті спочатку старшим хіміком, а згодом завідуючим лабораторією, помічником головного інженера.

У квітні 1934 року в “Литературной газето” було надруковано перше, навіяне спогадами дитинства, оповідання В. С. Гроссмана “У місті Бердичеві”. Дебют молодого письменника привернув увагу читачів.

Схвально відізвалися про оповідання М. Горький, М. Булгаков, І. Бабель, вбачаючи в його авторові оригінальний талант, справжнього митця. Згодом виходять у світ ще дві збірки оповідань - “Щастя” й “Чотири дні”. У 1937 р. В, С. Гроссмана було прийнято до Спілки письменників СРСР. А ще до цього Василь Семенович розпочинає роботу над трилогією про Донбас. Роман “Степан Кольчугін” заслужено здобув визнання як кращій твір на робітничу тематику, написаний у передвоєнні роки. Його було одностайно висунуто на Сталінську премію. Проте Сталін, який не приховував своєї антипатії до Гроссмана, в останній момент, особисто викреслив прізвище письменника із списку лауреатів. Згадував Семен Липкій, друг Василя Семеновича, письменник, перекладач: “Коли ми у 1940 році познайомилися з Гроссманом, я відчував, що він щасливий. Літературний успіх (вийшли перша чатина романа “Степан Кольчугін”), особливо відчутний після напівжебрацького, самотнього життя донбасівського інженера (перша дружина з дочкою Катериною мешкали окремо у Києві), нові розумні, цікаві друзі, красива дружина (Ольга Михайлівна). Він був високим на зріст, курчавим, його допитливі очі випромінювали добро. Від нього віяло здоров'ям. У коло його знайомих входили Паустовський, Гайдар, Платонов” [З]. Та на порозі вже була війна.

На п'ятий день війни В. С. Гроссман стає працівником “Красной звезды” і відправляється на передову. Хоробрість Гроссмана буде хоробрістю чорнороба війни, він із відвагою митця бував у найпекельніших місцях передової, де щохвилини можна було очікувати смерть. Сталінградські нариси, які регулярно друкувалися в “Красной звезде”, найпопулярнішій газеті військових років, зробили його ім'я широко відомим і в армії, і в тилу. Особливого визнання здобув нарис “Напрямок головного удару”. Не дивлячись на те, що не любив Гроссмана, Сталін наказав редактору “Правды” передруквати нарис із “Красной звезды”. Нарис привернув до себе увагу всієї країни. “Ви тепер можете отримати все, що забажаєте”, - сказав Гроссману Ілля Еренбург. Але письменник ні про що не прохав. Визнання його ще більше утвердилося після виходу повісті “Народ безсмертний”, першої відносно великої речі про Вітчизняну війну.

В. С. Гроссман розпочинає роботу над романом “За правое дело”, одним з найвизначніших своїх романів, з його реалістичними портретами простих людей, селян, робітників, жінок, з гіркою правдою буденної дійсності.

У 1944 р., коли було визволено більшу частину території країни від фашистських загарбників, Василь Гроссман дізнається про трагічну смерть матері у бердичівському гетто. Збереглися бердичівські листи Катерини Савеліївни до сина. З них видно, яка ніжна, світла любов пов'язувала Василя з матір'ю (4),