Бердичев Ленд - сайт свободного общения. Новости, доска объявлений, знакомства, каталог предприятий, работа, чат, форум, фотогаллерея.

Єзуїти із польського табору віддавали належну данину неабияким здібностям В. Антоновича і намагалися у будь-який спосіб залучити його до співпраці. Поляки запропонували В. Б. Антоновичу покращити його матеріальне становище, вирішити питання, пов'язані із майбутньою кар'єрою, та Володимир рішуче відкинув усі пропозиції польських активістів. Тоді поляки перейшли до силових методів впливу. На адресу тодішнього попечителя Київського учбового округу М. І. Пирогова надійшло понад 40 доносів і скарг на В. Б. Антоновича.

Цькування Володимира Боніфатійовича закінчилося тим, що у травні 1860 р. він був викликаний до Бердичева на шляхетський суд. Судове засідання у складі 60-ти дворян стало суворим випробуванням моральної сили, витримки і твердості переконань Володимира Антоновича. Йому інкримінували підбурювання селян до бунту, атеїстичну пропаганду, антипатріотичні заклики, розповсюдження забороненої літератури. В. Антонович спокійно і виважено спростував усі пункти обвинувачення. Він сказав, що визнає свободу совісті, рівноправність всіх релігій і повну взаємну толерантність у суспільстві. Володимир Боніфатійович висловив думку, що держава повинна стати гарантом свободи і демократичного розвитку всіх національностей, а на землях, заселених переважно народом української національності, цей народ і повинен бути визнаний за головний. Відносно поширення політичної літератури він пояснив, що мова мабуть йде про “Граматку” П. Куліша, до якої він не причетний.

Серед присутніх дворян вирізнявся ясним розумом і інтелектом вихованець Петербурзького університету (1848), магістр права (1850), прогресивний науковий і громадський діяч Тадеуш Бобровський (1829-1894), який мав великий авторитет в польському середовищі. Він виголосив промову на захист В. Антоновича, в якій висловив здивування, що теоретично-філософські погляди юнака стали об'єктом обвинувачення, похвалив Володимира за його культурно-освітню роботу серед українського народу, побажав цінних здобутків у наукових студіях. Шляхетське зібрання не наважилося перечити одному із найвпливовіших дворян і “справу” Антоновича закрили.

Але підлоти поляків на тому не припинилися, Восени 1860 р. київський земський ісправник Подгурський подав рапорт про існування у Київському університеті “товариства комуністів” під керівництвом В. Антоновича. Поліція провела дізнання у його родичів і встановила за ним нагляд. Незабаром за доносом пана Мепеневського у домі сестри В. Антоновича, яка мешкала у Бердичівському повіті, було зроблено обшук з метою виявлення рукописів Володимира Боніфатійовича антиурядового змісту. Хоча обшук нічого не дав, його викликали на засідання спеціально сформованої комісії під головуванням генерал-губернатора М. 0. Андрієвського по “Делу об устройстве коммунистического сообщества”. Допит В. Антоновича йшов за двома напрямками: у справі студентського гуртка “хлопоманів”, який намагалися представити антиурядовим таємним товариством і з приводу подорожей В. Антоновича по Україні нібито для революційної пропаганди. Володимир Боніфатійович довів культурно-науковий напрямок діяльності очолюваного ним гуртка і суто дослідницький характер екскурсій по містах і селах України для збору фольклорно-отнографічних матеріалів. Комісія не виявила у діях В. Б. Антоновича складу злочину і відпустила його, але під негласний нагляд поліції.

Пізніше польські діячі неодноразово намагалися скомпроментувати В. Б. Антоновича в очах українського суспільства і приписували йому співпрацю із польськими політичними організаціями, вдавалися до вигадок і брехні. Та історичні джерела: документи жандармського управління, протоколи роботи комісії, мемуари В. Антоновича, спогади та листування колег і соратників об'єктивно висвітлюють перебіг подій минувшини і незаперечне свідчать на користь Володимира Боніфатійовича, який не зрадив своїм переконанням і у скрутні хвилини життя залишився відданим українській ідеї, друзям і однодумцям.

1860 р. В, Б. Антонович закінчив університет, наступного року офіційно перейшов у православну віру, став активним членом Київської громади і швидко висунувся в ідейні лідери цього національно-культурного осередку [4, с. 7-9).

Упродовж кількох років Володимир Боніфатійович вчителював у Києві. В 1863 р. за рекомендацією професора М. Д. Іванішова В. Б. Антонович був призначений канцеляристом у Тимчасову комісію для розгляду давніх актів, а після залишення першим посади головного редактора Комісії у 1864 р. Володимир Боніфатійович посів його місце.

Вивчення великих масивів периюджерельних матеріалів не лише стало могутнім підґрунтям для наукових студій, але і зробило неабиякий вплив на суспільно-політичні погляди В. Б. Антонович. З цього часу розпочався період розквіту його наукової і громадської діяльності. Він видав друком низку блискучих праць, спрямованих проти публікацій деяких письменників і науковців, які, вдаючись до фальсифікації історичних фактів або цілком голослівно стверджуючи про позитивний вплив Польщі на українське населення, зазіхали на споконвічні українські землі, паплюжили український народ.

В. Б. Антонович обгрунтовано довів, що: “шляхетський порядок і іезуїтизм противні духу нашого народу і шкідливі для його життя, що слід безперестану протидіяти ним і охороняти народ всілякими засобами” [5, с. 104-105]. Володимир Боніфатійович рішуче заперечив, що Польща становила взірець цивілізаціі.а Україна була представницею дикості, але обгрунтував, що “обидві народності укладалися в силу і природних етнографічних відмінностей, і історичного виховання у різні типи культури, часто-густо несхожі одна на одну, або навіть протилежні...” [6, с. 166]

Принципові відмінності вчений виявив і між українцями і росіянами. У етапі “Три національні типи народні” В. Б. Антонович навів визначення понять “національність” та “нація” і виділив українців в окрему етнографічну одиницю на підставі антропологічних, психологічних і культурно-історичних особливостей [7]. Поступливий і доброзичливий, з великим потягом до рівноправності і демократизму, з прихильністю до рідної землі і відразою до примусових структур, український народ у той час, коли більш агресивні і амбітні росіяни і поляки наполегливо будували міцні держави: “Ніколи не виявляв прагнення до політичної самостійності” [8, с. 245]. Толерантність українців часто-густо вводила в оману польський уряд і сприймалася як прояв слабкості. Поляки посилювали гноблення, зневажливо ставилися до українців, намагалися позбавити їх православної віри, що врешті-решт провокувало кровопролитні і спустошливі народні повстання.

Історичний досвід Польщі, на думку В. Б. Антоновича, мав стати за пересторогу від утисків українського населення в Російській імперії. Він багато разів нагадував, що Україна з доброї волі увійшла до складу Росії, поважала російські порядки і ніколи не прагнула до сепаратизму, але “малоруський народ дужо жваво завжди обстоював власні суспільні ідеали у відношенні до внутрішнього устрою своєї країни” (9, с. 245-246]. Тому недалекоглядна російська політика блокування розвитку української культури може посіяти ворожнечу між українцями і росіянами. 1870 р. В. Б. Антонович у Київському університеті захистив магістерську, а 1878 р. докторську дисертації і був обраний професором кафедри російської історії.