Бердичев Ленд - сайт свободного общения. Новости, доска объявлений, знакомства, каталог предприятий, работа, чат, форум, фотогаллерея.

Як і за молодих літ, Володимир Боніфатійович не відчував у станах університету - справжнього форпосту русифікації усього так званого “юго-западного края”, помітного зацікавлення українознавством. Київська професура переважно проросійськоі спрямованості не дуже переймалася розвитком української науки і культури, що болюче вражало професора В. Б. Антоновича, чий політичний ідеал становила вільна федерація слов'янських народів із рівними можливостями кожного з них для розвитку національних культур, навчальних закладів, наукових установ, рідних мов, етнографічних особливостей тощо [10]. Втілення цієї ідеї у життя, на думку В. Б. Антоновича, станеться лише тоді, копи український народ її зрозуміє і підтримає, а це можливо при високому рівні самосвідомості, який належить забезпечити заходами народної освіти. У возз'єднанні українців Наддніпрянщини і Західної України вбачав Володимир Боніфатійович силу цього народу.

Центром об'єднання українців у національно-визвольній боротьбі і вогнищем української науки і культури, вважав учений, має стати Західна Україна, де українство перебувало у більш демократичному соціально-політичному становищі, а українська культура розвивалася у сприятливіших умовах ніж у Росії.

В. Б. Антонович багато зробив для відновлення наукових і ідейних зв'язків з Галичиною, для оформлення єдиного національно-визвольного руху. Як зауважив І. М. Стошенко, “Антонович був одним з найперших, хто зрозумів вагу Галичини для нас. Вона мусила стати не тільки новою Січу, де роздягало вільне українське слово, але й місцем спроби для розвою різних сторін української культури. Коли наша ідея може здійснитися там в малому обсягу, то тим паче повинна розвитись в російській Україні” [11, С. 32].

Володимир Боніфатійович визнавав за важливий позитивний чинник те, що західноукраїнська культура зазнала меншого впливу з боку російської, ніж східноукраїнська, що Галицька Русь: “ніколи не користувалася загальноросійською літературою” [12, с. 269]. Російська література, на його думку, внаслідок історичних обставин сильніша за українську, а російська мова надто близька до української і тому може витиснути останню із вжитку. Володимир Боніфатійович радив обмежувати російський вплив на українську культуру загалом і літературу і мову зокрема. Він пропонував засвоювати кращі здобутки західноєвропейської культури. Ідеї західноєвропейської наукової і літературної думки, адаптовані до України і висловлені українською мовою будуть сприяти розвитку української мови, літератури, науки.

В. Б. Антонович всіляко сприяв збільшенню кількості високоякіс них українських видань. В 1870 р. він разом з М. П. Драгомановим склали план опрацювання і видання українських народних пісень і залучили до їх збирання силу ентузіастів як Наддніпрянської, так і Західної України. Багатий фольклорний матеріал, який репрезентував народну духовну творчість обох частин України, забезпечив високу цінність “Исторических песен малорусского народа” [Т. 1-1873; Т.2-1874].

В. Б. Антонович брав участь у підготовці серії науково-популярних книжок для поширення в галицькій і російській Україні. 1885 р. він разом із 0, Барвінським опрацював план публікації ґрунтовних монографій корефеїв української історичної науки у виданні “Руської Історичної Бібліотеки”, перший том якої вийшов у Тернополі 1886 р. (з 1897 р. подальше ведення Руської Історичної Бібліотеки перебрало на себе Наукове товариство їм. Шевченка). У цьому виданні побачили світ і наукові праці В. Б. Антоновича, зокрема його розвідка про церковні відносини в Україні в ХVІ-ХVІІІ в.в. Крім того західні українці здобули можливість ознайомитися із дослідженнями Володимира Боніфатійовича в галузі історії козаччини. Професор конспіративне у себе вдома робив доповіді, які були старанно записані і 1897 р. видані друком у Чернівцях під заголовком “Бесіди про часи козацькі на Україні” (2-е вид. - 1912).

Як керманич київського національно-культурного осередку “Громада” В. Б. Антонович сприяв створенню подібних організацій на терені Західної України, завдяки чому вже на початку 60-х років в Перемишлі, Тернополі, Дрогобичі та інших містах виникли перші Громади, діяльність яких підготувала ґрунт для формування на початку 70-х років в західних регіонах України течії “народовців”, завдання, які ставили перед собою “народовці”, висвітлила на своїх сторінках 1873 р. “Правда”: “Галицькі народовці вважають поки-що за найпильнішу справу рятування своєї національної індивідуальності від заґибелі і для цеі ціли приєднують всіх, хто визнає засаду самостійності української нації без огляду на його партійно-політичні, суспільні та релігійні переконання” [13, с, 58]. В. Б. Антонович відразу приєднався до руху “народовців”, мету якого вичерпно визначив один із його проводників 0, Барвінський : “Метою цеі громади було змагати до організації наших народних сил і до народної роботи на самостійних основах, до тісніших взаємин з київською українською Громадою та вихісновання в користь нашого народу заграничного положення, котре вимагало необхідної зміни внутрішньої австрійської політики супроти українського населення в Галичині” [14, с. З].

Відповідно до програми “народовців” В. Антонович і 0. Кониський стали ініціаторами заснування наприкінці 1873 р. літературно-наукового товариства ім. Шевченка у Львові, першим головою якого був обраний К. Сушкевич.

Політика “народовців” передбачала на першому етапі укладення компромісної угоди із польськими владними структурами і здобула назву “нової ери” в польсько-українських стосунках. В результаті переговорів між “народовцями” і намісником Галичини графом К. Бадені “народовці” обіцяли відокремитися від галицьких мос-кофілів і припинити свої виступи у пресі проти поляків в обмін на обіцянку урядової підтримки розвитку української освіти, зокрема заснування кафедри української історії у Львівському університеті, протекціоністське ставлення до українських осередків і видавництв і т, ін. Українські радикали називали цю угоду зрадою, але, як свідчив час, польсько-украінська співпраця швидко закінчилася, а за українцями залишилися деякі тривалі здобутки.

У 1891 р. О. Барвінський був обраний послом від галицьких українців до австрійського парламенту і енергійно взявся за вирішення справи заснування кафедри української історії у Львівському університеті, створення якої упродовж кількох десятиліть вимагала українська молодь. На посаду завідувача кафедри 0, Барвінський запропонував кандидатуру В. Антоновича. 20 червня 1891 р. ця пропозиція розглядалася в державній раді. Попри деякі ускладнення врешті -решт довгоочікуване питання було вирішене позитивно, правда кафедра дістала назву кафедри всесвітньої історії. В. Б. Антонович через хронічні хвороби не наважився покинути Київ і рекомендував замість себе на відкриту кафедру кращого із учнів - М. Грушевського, який цілком виправдав довіру свого славетного вчителя [15, с. 94].

Відбулися зміни на краще і в науковому житті Західної України. Завдяки В. Антоновичу, 0. Кониському, 0. Барвінському 1892 р. культурно-просвітницьке товариство ім. Шевченка було перетворено на авторитетну наукову інституцію з наданням функцій Української академії наук. В. Б, Антонович доклав чимало зусиль, щоб друкований орган товариства - “Записки” репрезентував дослідження вчених усіх регіонів України.

Для об'єднання розрізненого українського руху та його діячів Володимир Боніфатійович був одним із ініціаторів скликання 1897 р, Всеукраїнського з'їзду, який ухвалив рішення про заснування таємної організації, що згодом дістала назву Товариства українських поступовців (ТУП). Почесним членом товариства був обраний Володимир Боніфатійович Антонович.

ТУП виконувала переважно культурно-національну роботу, а завдяки діяльності В, Антоновича становила і лабораторію для генерації соціально-політичноі думки. Як зазначив 0. Левицький, “...практичний розум та широкий політичний світогляд В. Б. прислужилися найбільше для успішної діяльності ТУПа” [16, с. 54].

Багато які прагнення, настанови, сподівання В. Б. Антоновича згодом були втілені у життя. Зруйновані кордони, які упродовж віків роз'єднували братів-українців. Розбудовується нарешті незалежна держава Україна. Та й досі бракує злагоди в українському суспільстві. Економічні негаразди, політичні чвари, протистояння церков посилюють і духовну кризу. Єдине, що як і завжди, об'єднує сучасних українців - це безмежна любов до Батьківщини, прихильність до рідної землі, світла пам'ять про видатних синів України, серед яких чільне місце посідає постать Володимира Боніфатійовича Антоновича.

1. Антонович В. Б. Моя исповедь// Антонович В. Б. Твори. — Т.1.: К.,1932. — С.100-115.

2. Грушевський М. Володимир Антонович, основні ідеї його творчості і діяльності // Зап, Укр. наук. т-ва в Києві. — 1908. — Кн. З, — С.5-15.

3. Антонович В. Б. Мемуари // Антонович В. Б. Твори. —Т. 1.: К.,1932.

4. Щербань Т. О. Фундатори Українського наукового товариства: К.: Знання, 1992. — 48 с. Ь.Антонович В. Б. Моя исповедь //Антонович В. Б. Твори: К., 1932. — С. 100-115.

6. Антонович В. Б. Польско-русские отношения ХУІІв. в современной польской призме // Там само. — С. 159-195.

7. Антонович В. Б. Три національні типи народні // Там само. — С. 196-210.

8. Антонович В. Б. Погляди українофілів //Там само. — С. 238-250.

9. Там само.

10. Щербань Т. О. Лицар вільного українства // Вісник НАН України. — 1992. — № 9. — С. 83-91,

11. Стешенко І. В. Антонович як суспільний діяч // Зап. Укр. наук. т-ва в Києві. — 1908. — Кн.З. — С. 29-32.

12. Антонович В. Б, К вопросу о галицко-русской литературе //Антонович В. Б. Твори. — Т.1. — К. — 1932. — С. 251-277.

13. Цит. за: Кордуба М. Звязки Володимира Антоновича з Галичиною // Україна. — 1928. — Кн. 5. — С. 33-78.

14. Барвінський О. Заснованнє кафедри історії України в Львівському університеті // Зап. Наук. т-ва ім. Шевченка. — 1925. —Т. 141-143. -С.3-12.

15. Онопрієнко В. І. Історія української науки ХІХ-ХХстоліть: К. — Либідь, 1998. — 302 с.

16. Цит. за: Ульяновський В. Син України (Володимир Антонович: громадянин, учений, людина) //Антонович В. Б. Моя сповідь (Вибрані історичні і публіцистичні твори). — Київ. — Вид-во “Либідь”, 1995. — С. 5-76.