Бердичев Ленд - сайт свободного общения. Новости, доска объявлений, знакомства, каталог предприятий, работа, чат, форум, фотогаллерея.

Ф. Б. Пашківський

Поки ходять степом України
Діди з піснями, поки ще Дніпра
Нуртує дух незборений глибінь,
В якій Пуласького імліє кінь,
І поки люд в нового духа силі
Відродить в собі лицарство і спів,
- Я доти маю право на могилі
Співать суворо, та не впавши в гнів.

Юліуш Словацький.

Фотографій у часи Пуласького ще не було. Його ли можемо побачити на портреті з графічного відбитка. Ясне чоло, прямий ніс, зухвалі вусики, гарячий погляд. У ньому - цвіт молодості й завзятість бувалого лицаря. А мундир з гаптованою по бортах золотою канителлю виказує у бравому молодикові приналежність до генеральського чину.

Хто ж він, Казімєж Пуласький? З напрочуд схожим прізвищем (власне, “Пулавський”) зустрічались у “Інтродукції” - вступові до найбільшої поеми Т. Г. Шевченка “Гайдамаки”.

Із “Шевченківського словника”, виданого в роки застою і позначеного умовностями ортодоксальної історіографії, довідуємося про “Юзефа Пулавського, що жив у 1704-1769 рр., - одного з керівників Радомськоі конфедерації 1768 р. (об'єднання реакційних кіл польської шляхти й магнатів проти зміцнення королівської влади) і організаторів Барськоі конференції 1768 р”. У списку основних учасників і діячів, що згрупувались у подільському містечку Барі, з-поміж інших, незгодних з політикою останнього короля Речі Посполітої Станіслава Августа Понятовського, значиться ім'я Казімєжа Пуласького (1747-1779). До речі, незважаючи на певну розбіжність у написанні прізвищ, - сина королівського урядника, варецького старости Юзефа Пулавського.

Відома річ, конфедератчина українському народові, як і білоруському, добра не принесла, Конала стара Полонія, відчай і безвихіддя спадали й на голови православних. Деякі сучасники Кобзаря (хоча б і Пантелеймон Куліш), перечитавши “Гайдамаки”, робили закид: згущує, мовляв, поет йзрби, виводячи в поемі криваві картинки, скажімо, “уманської різні”. Праці пізніших істориків підтвердять усю складність тодішніх польсько-українських взаємин. Українство мстило за панські біди. Чи не з тих часів помандрувала приказка: “Пани скубуться, а в мужиків чуби тріщать”?.. Мав рацію Микола Аркас, узагальнюючи в “Історії України-Русі”: “Багато треба знати лиха, щоб дійти до такої злоби, і тепер ті, що довели людей до цих страшних нелюдських вчинків, тремтіли від жаху та шукали захисту за мурами замків, котрі вважалися міцними”.

Однак, зважимо на другий бік справи. Конфедератчина - то була внутрішня опозиція безвольному Понятовському, котрий у своїх реформаторських починаннях і кроку не міг ступити без імператриці Катерини II, чию хтиву прихильність спізнав ще як польський посол у Петербурзі. Монархиня звела нанівець антикоролівські виступи патріотів в Польщі й водночас нещадно придушила боротьбу українських селян за волю. У цьому зв'язку конфедератчина волала до національних почуттів, бо була останнім актом непокори перед натиском царського війська -душителя Польщі.

Саме конфедератчина напередодні поділів Речі Посполітої вивела засиджену шляхту з маєтків, розбудила у польських дворян національне сумління. Про це написав Юліуш Словацький в епосі “Беньовський”. І такий кут зору - не стільки політичний, скільки емоційно-патріотичний -допомагає сприйняти неординарну постать Казімєжа Пуласького.

Згадані обставини 1768 року змусили іменитого вершника, якому було всього-на-всього повних 20 літ, пришпорити лихого коня в стрімкому галопі до Бердичева. Біографи Пуласького зазначають, що, попри консерватизм домашнього виховання, рухала ним шана до лицарства. Понад усе брала гору любов до рідного краю та жадоба волі. Цим ідеалам підпорядковував ціле своє життя. І той справді гарячий патріотизм, підкріплений завидною військовою доблестю, відводить Пулаському чільне місце у когорті найпомітніших борців за незалежність старої Польщі. За спогадами барського конфедерата Анджея Катовича, Пуласький був статури низької, худорлявий, щуплий, швидкої мови і такої ж ходи. У сутичках з неприятелем пам'ятав про всіх, на себе ж брав найважчі ділянки. У проміжках між боями вправлявся в стрільбі з рушниці, полюбляв мірятися з кимось силою, показувати різних штук на коневі. Ночі напроліт міг грати в карти. Одначе був досить стриманий як до пиятики, так і до жінок...

Коли Пуласький в'їздив у розтривожений Бердичів, місто сторожко спало. Напередодні конфедератське військо зазанало поразки в самому Житомирі. Частина вцілілих конфедератів подалася до Бару, а чисельний кінний загін на чолі з Пулаським намірився оборонятися в Бердичівській оортеці. Тодішньому настоятелю кляштора отцеві Юзефу Зволінському, в котрого Казімєж попрохав дозволу на порятунок у стінах кляштору, було за що потерпати. Кафедральний собор з двома великими вежами по боках (довготривала робота зодчих Григорія Тарнавського і Яна де Вітта), вивершений якраз десятиліттям перед цим, сяяв на всю округу небаченою красою. Найвищих похвал заслуговували й фортифікаційні споруди монастиря, підперезаного потужним валом з розвідним мостом. За бастіонами і бойницями чатувало до 60 гармат. При Юзефові Зволінському утримувалась озброєна залога, здатна боронится від нападників.

Отож, за укріпленими мурами фортеці замкнулося (дійшли свідчення очевидців) близько 700 конфедератів та 800 місцевих жителів з кармелітами зайняли оборону. Казімєжу Пулаському доводилося щоночі перевіряти пости. Більше того: наче рядовий вартовий, не замкнувши очей, стояв при брамі. Без надії сподівався, душила його досада в кам'яній пастці. У годину розлуки заходив до костьолу, ставав навколішки перед чудотворним образом Марії, випрошуючи заступництва Матері Божої.

Облога тривала 17 днів. 28 травня царський генерал Кречетников зусібіч оточив фортецю; Пуласький тричі відбивав наступ російських військ, здійснюючи звитяжні вилазки у розташування неприятеля. Тільки згасаючий запах пороху та нестача харчів примусили конфедератів здатися в полон. Між полоненими і людьми Кречетникова відбулися переговори. За прийнятою угодою Пулаському вільно було відступити зі своїм загоном. Зрештою, великодушністю 40-літній генерал П. М. Кречетников не відзначився. На скрижалях української історії служивий зарекомендував себе не лише як приборкувач конфедератів. Уже в Бердичеві наздогнав його наказ Катерини II: розправитися з гайдамаками. І тоді, ще не впоравшись як слід з Бердичівською твердинею, висилає вірнопідданий до гайдамацької Умані полк донських козаків під проводом полковника Гурьєва. Сам же Кречетніков ув'язнюватиме Ґонту і Залізняка, загарбає собі добро Гонтине. Через чверть віку після описуваних подій по містечках Правобережжя розклеюватиме ревнивий слуга імперської корони царський маніфест, у якім сповіщалося, що Польща впала... Так, це відбудеться значно пізніше. А тоді, 28 червня, допоки вляглися пристрасті, вийшов Кречетніков з Бердичева до Хмельника, прихопивши у кармелітів 48 гармат і всю іншу зброю. Цілковито ж покинули кляштор царські вояки, пограбувавши при цьому й монастирську скарбницю, 4 вересня вікопомного 1768 року.

В історій Польщі (і це була найбільша прижиттєва слава на батьківщині) Казімєж Пуласький увійшов як оборонець кляштору в Ченстохові -духовної святині всіх поляків у Ясній Гурі. Сталося то двома роками пізніше бердичівського оточення, 1770 року, перед наступом російсько-пруських військ. Молодий Суворов мав чималі клопоти з блискотливою імпровізацією К. Пуласького у Польщі і гетьмана Огінського на Литві. Останній бастіон опору - кляштор на Ясній Гурі в Ченстохові - упав тільки 18 серпня 1772 року. Відвідувачі Ченстохови й сьогодні можуть вклонитися перед хрестом з написом на честь Пуласького: “За віру і Марію, за право і Вітчизну”.

Після падіння Барськоі конфедерації сліди Казімєжа губляться в еміграції - спочатку в Німеччині, а згодом він уже на Балканському півострові, де під час турецько-російської війни бився-таки з Росією. 1773 р. королівський суд визнав Пуласького винним у замахові на Понятовського і заочно виніс смертний вирок. А потім у долі колишнього конфедерата стався крутий поворот, і, власне, почалася його “легенда”, - польського і міжнародного героя. У Польщі називають Пуласького у гроні найвидатніших співвітчизників, котрі, будучи прихильниками польської ідеї, найповніше реалізували себе на службі Вітчизні й світові. Його ім'я - поруч з уславленими іменами генералів Тадеуша Костюшка, Юзефа Бема, Ярослава Домбровського.

З другої половини 1777 р. Казімеж Пуласький - на американському континенті, де зголосився взяти участь у боротьбі за повалення англійської експансії. В листі до майбутнього американського президента польський герой писав: “Прибув сюди, аби боронити волю, задля неї жити і вмерти”. Через півтора місяці перебування в Америці, як досвідчений командир з бойовим минулим, Пуласький отримує звання генерала кавалерії. Творець американської кінноти, він марив про її взірцевий вишкіл. Одержимий гаслом “За вашу і нашу свободу”, генерал виносив всілякі труднощі й злигодні: брак провіанту, сильні морози, епідемію чорної віспи. Джордж Вашінгтон так характеризував Пуласького: “Був він дуже діяльним джентельменом і відважним понад будь-які сумніви. Бракувало йому ґрунтовніших знань нашої мови”.

Під час битв, уже командиром незалежного легіону його імені, створеного 1778 р. в штаті Меріленд, Пуласький організував розвідувальні операції, знекровлював супротивника блискавичними атаками. В бою під Саваннами був тяжко поранений і помер на шляху до шпиталя. Сталося це на військовому кораблі. Ховали Казімєжа в морі. Розповідають: серед тих, хто схилився над покійним, був кароокий кінь - вірний товариш генерала до останньої хвилини життя. Майже 10 піт залишалося до обрання Дж. Вашінгтона президентом Сполучених Штатів. Скінчився життєвий шлях Пуласького.

Цікавлять нас і мотиви його “легенди”. Звернімося до книги польського дослідника Я. Корчевського “Костюшко - Пуласький”. (Варшава, 1976): “Легенда” найславнішого вождя конфедерації” почала сприяти йому ще за давніших часів. Затьмарила її справа у замахові на короля, котра, між іншим, в тодішньому висвітлені мала присмак скандалу. Пляму “братовбивці” знято з Пуласького тільки через 14 літ по його смерті, 1793 р., завдяки старанням останнього з братів Пулаських - Антонія... Для пізніших поколінь сприяння замахові на короля, котрий з часом ставав одним з винуватців поділів Польщі, не мало в собі нічого компрометаційного. Казімєж Пуласький - оборонець Ясної Гури - вписаний у відродженні Польщі до книги шани народної як той, хто першим узявся за зброю в обороні суверенітету Вітчизни, якому загрожувала царська Росія”,

Сто і ще 20 років знадобиться для того, щоб опісля героїчної смерті Пуласького його іменем було названо форт у гирлі ріки Саванна. 1910 р. за участю 27-го президента Сполучених Штатів Вільяма Тафта відкрито пам'ятник у Вашингтоні. Погруддя Пуласького поміщено також у вашингтонському пантеоні американських народних героїв. Традиційно 14 жовтня, в річницю смерті визначного поляка, в Америці відзначається День Пуласького.

Для наступних поколінь поляків Пуласький став символом витримки й незламності перед багатократними силами ворога. “Для американців незвичність постатті Пуласького випливає з його рицарського романтизму”. Для поляків - це не якісь незвичайні риси. Навпроти - справжній поляк і справжній солдат мусить бути власне таким”. (Корчевський).

Історія завжди повчальна. У злетах і падіннях. Багата висновками, паралелями. У суверенній Україні звертаємо сьогоді погляд до особи мало знаного поки що нами європейця - відчайдушного конфедерата і безмежного патріота Польщі, соратника першого президента Америки і бранця Бердичівської фортеці.

Шевченківський словник у двох томах. К. — 1977 — т. 2

Kopczewski J. Koscuszko - Pulaski, - Warszawa, 1976

Kopczewski J. Kazimierz Pulaski, - Warszawa, 1979